Життя... це море
Пространь глибока
В якій кінчає багато пливучих
Моє серце
Не боязливе
Я не боюся тих вод ревучих
Ломлять ми хвилі
Несуть ми струми
Бурі шалені дощі зсилають
Хоч мене ріжуть
Вітри великі
Не піддаюся, а ще існую
В ранню годину боюся тіней моїх минулих літ
Спогадів темних, немов із ночі, немов у сні
Хоч сподіюсь, і хоч стараюсь
Чим більше пробую - тим більше падаю
І тим сильніші руки, які тягнуть вниз
Може дівчина
Грудей шовкових
Яка до мене руки простягає
Подує вітру
В мої вітрила
У нову пристань
У інші води
Гарний такий віршик. Мені, як маленькому поету, сподобався. Особливо рядок, що, чим сильніші руки, тим більше вони тягнуть вниз... І ще, так хочеться, щоб хоч інколи хтось допомагав тобі дути в свої вітрила....
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі. [ Реєстрація | Вхід ]
