Я не знаю жодного випадку, щоб бідна країна стала швидко багатою, збільшуючи соціальні витрати – Лєшек Бальцерович

Вересень19200818:51

Лєшек Бальцерoвич (польськ. Leszek Balcerowicz) (19 січня 1947 в Липно) – польський економіст и політик, представник монетаризму.

Організатор та ідеолог польських економічних реформ (так званої «шокової терапії»), завдяки яким у Польщі планова економіка була замінена ринковою.

Як радник брав участь в економічних реформах в Росії та інших країнах колишнього соцтабору.

У Польщі обіймав посаду віце-прем’єра і міністра фінансів з 12 вересня 1989 року до 8 червня 2000-го (с перервами). Голова Національного Банку Польщі – з 10 січня 2001-го до 10 січня 2007-го. Був членом правлячої Польської об’єднаної робітничої партії (ПОРП) – 1969-1981 роки. У 1995-2000 роках був головою польської центристської партії «Союз свободи». Зараз активно працює у громадському секторі. (За Вікіпедією).

Я хотів би обговорити такі речі. По-перше, про те, чого ми позбулися. Тобто, яку економіку ми мали до 1989 року, а на Україні – до 1991-го. Далі – яка відмінності в економічних результатах країн колишнього соцтабору і що їх спричинило. По-третє, про те, що відбувається на світі та Заході, про ті фінансові збурення, які сталися протягом минулого року, і як вони можуть позначитися на Польщі та Україні. І на завершення кілька слів про економіку України – оком стороннього спостерігача.

Щойно є можливість замінити соціалізм, то це слід зробити

Отож, усі країни, які мали соціалістичні економіки, програли проти країн Заходу. Жодного винятку. Соцекономіка опиралися на монополію державної власності, тобто, без ринкової конкуренції, на гроші, які не обмінювалися, і на закритість щодо розвинутого світу. Є порівняння, які засвідчують, хто і скільки програв, іншими словами, скільки коштує соціалізм. Йдеться про економічні втрати. Польща та Іспанія 1950 року мали співмірний дохід на одного мешканця, а 1990 року заможність поляка становила лише 40% порівняно з пересічним іспанцем. Те саме щодо Угорщини та Австрії. Різниця 1950 року була значно меншою, аніж 1990-го. Найбільша різниця виявилася між Північною Кореєю та Південною Кореєю. 1950 року ці держави мали однаковий рівень доходу на одного мешканця, але потім стався поділ. На Півночі сформувалася страшний, суперсталінський соціалізм, а у Південній Кореї із шістдесятих років будують капіталізм. Той самий народ, але яка разюча відмінність. 2003 року мешканець Північної Кореї мав лише 7% доходу жителя Південної Кореї. Тобто, Південна Корея у 13-15 разів заможніша.

Я не згадую про людські жертви. Одне слово, велика різниця у суспільно-політичних устроях. спричиняє велику різницю у рівнях життя. А тому щойно є можливість замінити соціалізм, то це слід робити. І ця зміна називається реформи.

Таємниця Китаю – капіталізм

Ще про Китай. Декому видається, ніби Китай – це такий собі великий виняток, який означає, що соціалізм може діяти. Це не правда. Соціалістичний Китай часів Мао – 50-60-ті роки – це була відстала країна проти держав Заходу. Але коли наприкінці 70-их років китайці почали пришвидшувати економічний розвиток, то рівень доходу на одну людину зріс з 8% відсотків проти того, що було на Заході, до 20% і більше. Власне, постає питання, що відбувається в Китаї з початку 80-их років. Можливо, тут винайшли якийсь ліпший соціалізм? Ні, Китай переходить до капіталізму. Хоча офіційно говорять про соціалізм, про соціалістичну ринкову економіку, однак йдеться про щораз більш приватну економіку. Де-факто, все почалося із приватизації сільського господарства, Китай дозволив прийти іноземному капіталові, обсягом уп’ятеро більшим, аніж в Індії, і надзвичайно широко відкрився для Заходу, наростивши у 4–­5 разів експорт. Отож, хоча й збережено у назві влади і партії слово «комуністична», насправді у Китаї відбувається перехід до капіталізму, тобто, до приватної власності, конкуренції, відкритості. І, на мою думку, це і є таємницею успіху Китаю.

Для постсоціалістичних країн характерний стан разючих відмінностей

Якщо ж узагальнити досвід країн, здобутий після розвалу соціалістичної системи, то слід сказати, що нині для них характерний стан разючих відмінностей. Це головний висновок. Скажімо, Польща 1989 року була з погляду економіки дуже подібна до Білорусі, але тепер – величезна різниця і щодо стану економіки, і щодо умов життя. Наприклад, рівень ВВП з того часу до 2007 року у Польщі зріс на 58%. У Балтійських країнах, Чехії, Словенії, Угорщині ВВП зріс від 113-145%. Однак якщо подивитися на Росію, то попри те, що протягом останніх років економіка Росії стрімко зростає, – особливо після 1998 року, що пов’язано передусім із зростанням цін на нафту, – то приріст ВВП в Росії становив 93% (проти 1989-го), в Україні – 63%. Якщо б врахувати тіньову економіку, то, вочевидь, різниця була б меншою.

Інфляція – абсолютне зло

Інший показник – це інфляція. Загалом є так: практично усі країни прощались із соціалізмом в умовах високої інфляції. Скажімо, 1989 року ціни щомісяця зростали на 20-50%. Ще більша інфляція була у колишніх країнах СРСР, коли вони виходили із рубльової зони, бо кожен друкував грошей стільки, стільки хотілося. Були тільки два винятки – колишня Чехословаччина, де інфляція становила тільки 10%, і Угорщина – 30%. Тоді це була низька інфляція, нині – велика. Додам, що інфляція – це дуже погано для економіки, бо неможливо розвивати підприємство на довшу перспективу.

Що змінилося? Здебільшого інфляція всюди знизилась, але не всюди однаково. У країнах Центральної та Східної Європи маємо 4-6% інфляції, однак у Росії – це кільканадцять відсотків, а в Україні ще більший показник.

У Чехії на одного мешканця – 5 500 доларів інвестицій, в Україні – 450 доларів

Третя характеристика. Скільки інвестицій змогла залучити та чи інша країна, особливо тих, що йшли на створення підприємств чи їх купування. Скажімо, Китай абсолютно відкрився для інвестицій. Відтак, у цій царині ми також маємо великі відмінності. Хто є лідером з-поміж постсоціалістичних країн? Чехи. З 1989-го до 2006 року вони залучили –з розрахунку на одного мешканця – 5 500 доларів США прямих іноземних інвестицій, Естонія – понад 5 000, Угорщина – 4 500, Словаччина – 3000, Польща – 2100 (стільки ж, скільки у Мексиці). Своєю чергою у Росії кількасот доларів на одного мешканця, в Україні – 450 доларів. При цьому я вважаю, що останніми роками Україна дещо надолужила відставання. Також додам, що це важливий показник, який засвідчує рівень довіри закордонного капіталу до країни. А це має свою ціну. По-друге, іноземні інвестиції – це носії технологій, а технологічний поступ – це найважливіший чинник.

У Польщі на 1000 народжених вмирає 6 немовлят, в Україні – 13

Цікаво також те, що спостерігаються величезні розбіжності в неекономічних показниках. Візьмімо, охорону здоров’я, а саме, показник смертності немовлят на 1000 народжених. Майже всюди є поліпшення, але воно, знову ж таки, нерівномірне. Так, у Польщі поміж 1990 та 1995 роками цей показник становив 19 немовлят, а в 2005 – тільки 6. Подібно в Чехії, було 11 стало 3, Словаччині – з 12 до 7, а в Україні – з 19 до 13, у Росії – з 23 до 14 немовлят. Отже, поступ є, але не рівний. Інше, тривалість життя. У більшості країн вона зростає. У Польщі – з 71 року до 74 років, у Чехії – з 71 до 76. Важливим є те, що почали довше жити чоловіки, але є винятком. У Росії тривалість життя чоловіків 69 років зменшилась до 65, в Україні – зі 70 до 68. Це дані за 1990 та 2004 роки.

Третя річ – це нерівномірність доходів. Ми знаємо, що надмірна розбіжність у доходах, які, до того ж, отримуються несправедливо, – це проблема. Хоча рівність доходів не може слугувати ідеалом, бо тоді нічого не працювало б. Отож, конкретно. У всіх постсоціалістичних країнах нерівність поглибилась. Тут дві причини. Перше, частина попередньої нерівності було прихована і не замірялась, по-друге, якщо допускається капіталізм як шлях розвитку, то має зрости нерівність, але у певному співвідношенні.

Зокрема, показник нерівності Джині зріс усюди, у Польщі – з 0,25 до 0,35, в Чехії – з 0,19 до 0,25, а на Україні ще більша різниця – з 0,26 до 0, 42, а в Росії – з 0,27 до 0, 49.

(Індекс Джині найчастіше використовується для демонстрації рівня нерівності в суспільстві в міжнародних порівняльних дослідженнях. Це коефіцієнт нерівності розподілу доходів (витрат) населення або концентрації доходів (витрат). Коефіцієнт відображає ступінь відхилення фактичного розподілу доходів (витрат) за чисельно рівними групами населення від лінії їх рівномірного розподілу. Статистична міра рівності доходів (витрат) коливається від 0 до 1, при цьому значення 0 відображає повну рівність доходів (витрат) у всіх групах населення, 1 – повну нерівність, коли весь дохід (витрати) належить одній групі (особі). Тобто, що більше значення набуває індекс Джині, то більша нерівність за показником доходів чи витрат, – ЗІК.).

Отож, висновок такий, у країнах, які просунулися далі у впроваджені ринкової конкуренції, зростання нерівності менше і, навпаки, там, де менше вільної конкуренції, де більший ступінь залежності від політики, там нерівність більша.

Тішмося, що не маємо нафти, бо будемо багаті

Нерівності сприяє наявність природних багатств. Коли маєте багато природних ресурсів – це часто ризиковано, це демобілізує, провокує ризиковані операції, зменшує потребу у реформах, спричиняє високі зарплати у ресурсних галузях, що переходить на інші сектори… А що ж робити країнам, у яких нема нафти чи діамантів. З цього приводу я завжди кажу: тішмося, що не маємо нафти, бо будемо багаті, якби мали б, було б важче. Уже доведено, що наявність природних багатств з погляду стратегічної мети не є добре. В Африці чимало країн, які багаті на природні запаси, але що з того?

Низькі ціни на енергоресурси – смерть екології

Ще одна тема. Колишні соціалістичні країни були дуже агресивні щодо довкілля. Вони його просто знищували. Чому? Тому що економіка була марнотратна, і це не були намірені дії, це був побічний ефект страшно неефективної затратної економіки, яка використовувала забагато енергії на одиницю продукції, знищуючи попутно природне середовище. Що маємо тепер? Майже усюди поліпшення, але також нерівномірне. Наведу економічний показник – скільки продукції виробляється з умовної одиниці енергії. У Польщі цей показник зріс з 3,1 до 4, 6, загалом у Центральній та Східній Європі – зростання на кільканадцять процентів, а в Росії – з 1,6 до 1,9, на Україні – з 1 до 1,9. Тобто, бачимо, що енергозатратність економік і далі дуже велика, а це спричиняє забруднення довкілля. Однак з причин такого стану речей – все ще низькі ціни на енергоресурси: нема стимулу для заощадження.

Реформи – важкі і тривалі, але вони вигідні для людей

А тепер спробую відповісти на питання, звідки ці розбіжності – щодо зростання інфляції, впливу на довкілля і так далі. Є дослідження на цю тему, їх результати такі. На короткому відтинку була істотною різниця щодо стартових умов. Скажімо, Україні проти Польщі було важче хоча б тому, що треба було облаштовувати кордони і так далі. Ми мали змогу більше уваги приділити економіці. Але візьмімо Литву і Польщу. Литовці були більш залежні від експорту з колишнього СРСР, аніж ми. Коли ж система розпалася, то експорт у Литві різко зменшився. Це була плата за свободу від соціалізму. Відтак, національний дохід у Литві зменшився удвічі – утричі більше, аніж у Польщі. Тобто, на початковому етапі – перші 3-4 роки – Литва постраждала більше, аніж Польща. Однак щодалі, то вплив початкових умов стає щораз слабшим. А що ж починає переважати? Розбіжність у реформуванні, тобто те, наскільки та чи інша країна поліпшила умови для економіки. На практиці це означає, що перед ведуть ті країни, які досягнули більшого у справі запровадження ринкової економіки, приватизації, відкритості, обмеження інфляції, зваженої грошової політики, у справі створення сприятливої атмосфери для бізнесу. Це ті чинники, які є вирішальними у довшій перспективі при відході від тотально державної економіки.

Наголошу, що ці результати базується не на інтуїції, а на даних досліджень. Отож, головний висновок такий: що глибше реформуєшся, то краще для розвитку. При цьому важливо створити відповідну політичну систему, бо без підтримки людей в умовах демократії годі сподіватися на усіх реформ. І якщо повернутися до прикладу Литви, то саме тому, що литовці пішли далі у справі реформ, вони тепер випередили поляків, хоча перші роки значно більше постраждали. Це стосується й інших Прибалтійських країн. Власне, недавно вони випередили поляків за показником рівня національного доходу з розрахунку на душу населення. Тобто, реформи, хоча й важкі і тривалі, але вони вигідні для людей.

Що більше реформ, то потужніший розвиток

До слова, країни, які запізнилися із реформами. Але згодом їх пришвидшили, також досягають добрих результатів. Приклад Вірменії. У Вірменії, згідно з тим, що офіційно публікується, економічне зростання з 2001 року становить 10%, інфляція спадає. З чого це береться? Не тільки з того, що мають багато вірмен закордоном, хоча і це важить, а тому, що почали пришвидшувати реформи. Щось подібне відбувалося і в Грузії, принаймні донедавна. Ця країна з часів революції троянд зреформувалася – лібералізація, приватизація, обмеження ролі бюджету, а саме менше податків і, відповідно, менше витрат.

Отже, остаточний висновок: реформа економіки забезпечує розвиток, що більше реформ, то – через певний час – потужніше зростання. При цьому слід мати на увазі, що зростання на перспективу не одержиш, нарощуючи державні витрати. Це може діяти на короткій дистанції. Зростання забезпечується збільшенням можливостей та поліпшенням умов для підприємств.

Світ лихоманить, але про кризу 1929-1930 років говорити передчасно

А тепер про те, що відбувається у світі і як це може позначитися на економіках нашого регіону. Нагадаю, що понад рік лихоманить фінансовий сектор найбагатших країн, зокрема США та держав Західної Європи, дехто каже про кризу. Не буду описувати те, що діється, лише зазначу, що не можна говорити про кризу всієї економіки, понад те сьогоднішній стан категорично не можна порівнювати з великою кризою 1929-1930 років.

Хоча б тому, що в США економіка досі зростає, натомість в 30-их роках національний дохід у США зменшився більш, як на 30%, тоді ж там вибухнуло безробіття та прокотилася хвиля банкрутств. Сьогодні ж проблема концентрується у деяких фінансових інституціях. Тобто, можемо говорити про серйозне сповільнення ( у другому кварталі економіка США зросла на 3%), а не про занепад економіки США. Однак наслідки цього сповільнення у різний спосіб відчує кожен. Західна Європа вже відчула. Наприклад, у Німеччині, що було не очікувано, у другому кварталі зафіксували падіння економіки Відтак, передбачається, що цього року Німеччина, Іспанія, Ірландія можуть мати зниження темпів зростання ВВП. Можна припустити, що європейські інституції погано інвестували в США і зазначили чималих втрат, а також ми мали зміцнення євро, до того ж, європейська господарка менш вільноринкова, аніж американська і гірше реагує на зовнішні негативні чинники. Але, знову ж таки, про світову кризу говорити передчасно, адже два світові гіганти – Індія і Китай – далі швидко зростають і не відчули наслідків фінансових коливань.

Країнам доведеться заплатити за швидку експансію кредитів

І тепер, що це все означає для менш розвинутих країн? Насамперед те, що інвестори стали обережніші, адже ті, хто спокусився на легкі, хоча й ризиковані заробітки, нині банкрутують. Отож, інвестори тепер ретельніше приглядатимуться до різних країн. Хто від цього постраждає найбільше? Ті країни, які особливо були залежні від позичок із-за кордону. Це, зокрема, Прибалтійські країни, котрі хоча й були радикальними реформаторами, але в останні роки там відбулася швидка експансія кредитів, а саме споживчих. Подібна ситуація у Болгарії. Ці країни мають валюти міцно поєднані з євро, тому банкам було вигідно позичати відносно дешеві фонди із-за кордону і перепозичати їх на своїх ринках і заробляти на процентній різниці, не ризикуючи втратити на зміні курсу, який, як я вже казав, був постійний. Наслідком цього стало те, що у цих країнах щороку загальна сума кредитів зростала на 50-60%. Коли так зростають кредити, то це означає, що зроблено помилки, за які з часом треба буде платити. З цієї причини у тих країнах у поточних оборотах виник дефіцит, а також з’явилися прогнози про стад темпів розвитку економіки з 10 до 1%. На мою думку, ці країни дадуть собі раду і якогось занепаду не буде, але ціну за помилки доведеться заплатити.

Ситуація у Польщі та Чехії ліпша, бо вони не розвивалися так швидко, не було цього дисбалансу щодо зростання позичок із-за кордону, відтак, якщо спад і буде, то не такий ґвалтовний, а, приміром, з 5 до 4%, тобто, спад буде більш м’яким.

Двопартійний популізм руйнує Угорщину

Інша річ Угорщина. Якщо говорити про підприємства, то вони дуже зреформувалися, це приватна і відкрита економіка, яка має добру юридичну систему. Але є слабкість, яка до того ж виявляється продовж кількох років. Це кепська бюджетна політика. Це тоді, коли держава роздає багато грошей, коли настає фіскалізм. Власне, в Угорщині так сталося, що там є стабільна, фактично, двопартійна система, однак обидві партії провадять погану фіскальну політику, намагаючись догодити виборцям щедрими обіцянками. Якби обіцяли і не робили, то було б півбіди, але вони обіцяють погані речі і виконують свої обіцянки. Як наслідок, Угорщина перетворилась у страшно фіскальну країну, в якій через податки перерозподіляється 50% ВВП. Більше того, наростає дефіцит бюджету і в останні роки угорці мають велику інфляцію і мале зростання. Це недобрі сигнали. Власне, маємо приклад країни, яка швидко реформувалась, але згодом попала у погану політичну систему.

Тут слід мати на увазі, що варто припуститися однієї помилки, щоб загальмувати економічний розвиток. Економіка – це система суміжних, тісно пов’язаних ланок. Достатньо, щоб з якихось причин одна з підсистем розладналась, як зазнає краху вся економіка.

На Україну чекають або реформи, або крах

І нарешті кілька слів стосовно української економіки. Так би мовити, погляд зовні. По-перше, впадає в око, що починаючи з кінця 90-их років вдалося подолати спад економіки і перейти до зростання, яке згодом пришвидшилось: 9%, 5%, 9%. Тобто, зростання є, але воно дуже нерівномірне, великі коливання.

Далі. Аналіз засвідчує, що економіка України є послідовно відкритою. Як вимірюємо? Беремо експорт та імпорт і ділимо на ВВП. Для України цей коефіцієнт відкритості – понад 80%. Це більше ніж у Польщі – 70%. Це означає, що Україна користується зі світової економіки рівно настільки, настільки є залежною від неї. Відкритість – це як вогонь, дає багато користі, але як хто не вміє ним користуватися, то попечеться. Звичайно, це не є аргумент, щоб їсти сире м’ясо. Ні, треба бути вмілим.

По-третє, з усього видно, що в Україні зростає роль іноземних інвестицій, хоча великою є дистанції до країн Чехії, Угорщини чи Балтійських країн, зокрема, щодо ступеня безпосереднього впливу на економіку іноземного капіталу.

Найбільша слабкість української економіки – інфляція, яка зростає, і те, що збільшуються бюджетні видатки, а відтак, зростають і податки – до рівня 45% від ВВП, це майже так само, як в Угорщині. Таке поєднання – високі видатки та високі податки – майже у кожній країні, яка ще не є дуже багатою, протягом певного часу пригальмовує зростання. Чому? Спершу відповім так: я не знаю жодної країни, яка була б бідною, а потім стала швидко багатою, збільшуючи при цьому державні видатки. Скажімо, усі азійські тигри – Південна Корея, Тайвань, Гонконг – вони розвивалися дуже швидко, але при дуже малих витратах: перерозподіл ВВП через податки становив не більше як 20%. І це важливо, бо збільшення податків гальмує розвиток, знеохочує до заробітку та заощаджень.

До того ж, соціальні витрати є добре адресовані, вони рідко дістаються адресатам. Переважно, їх отримують не найбідніші, а найспритніші. Отож, країна, яка ще не достатньо розвинулась, а вже має велику соціальну державу, – не буде багатою. Я не такого прикладу. Це, до речі. велика проблема Польщі, і я протягом років намагаюся переконати польське суспільство, що треба обмежувати соціальні витрати, які, по суті. не доходять до бідних. Щось подібне я спостерігаю в Україні. 2002 року українці мали 35% перерозподілу податків через ВВП, а 2007-го – 44%. Тобто, Україна має експлозію (вибух) бюджетних видатків. Тобто, прямуєте, як я кажу, до євросклерозу – це коли багато соціалу, а мало розвитку.

Звісно, видатки збільшують попит, але такий рівень видатків – це вже забагато. От я маю дані. Інфляція в Україні: 2003 рік – 8%, 2004 –12%, 2007 – 16% і тепер остання оцінка на цей рік – 20%. Звідки ця інфляція? Забагато грошей. Від бюджету і від банків. Темпи зростання кредитів в Україні: 2002 рік – 28%, 2007-й – 65%. Це надмірна експансія кредитів і вона повинна спричиняти зростання цін. Те саме, що у Прибалтиці. Гривня прив’язана до долара Отож, фінансові інституції вважали, що ризику курсу нема, позичали дешево закордоном, перепозичали. Але довго так тривати не могло. І тепер умови позики закордоном ускладнились. Далі буде сповільнення економічного розвитку, воно необхідне.

Річ у тому, що, реалізуючи грошову політику, рідко можна влучити більше, ніж в одну ціль. Обереш три – в жодну не попадеш. Власне, досвід багатьох країн, зокрема в Польщі, засвідчує, що потрібно зважитися на одну мету, скажімо, у випадку НБУ – піти на те, щоб інфляція була низькою і підпорядкувати цій меті грошову політику. Хоча у період зниження інфляції може сповільнитися розвиток, але мала інфляція, вочевидь, сприяє розвитку на довший період.